Колочава навздогін зупиненому часу

КОЛОЧАВА НАВЗДОГІН ЗУПИНЕНОМУ ЧАСУ

Наталка Кляшторна «Дзеркало тижня» №8, 01 березня 2003

Коли людина з міста, та ще й зі столиці, потрапляє в глухе закарпатське село, забутий Богом закапелок, вона відразу починає милуватися пейзажем і спокоєм. Мимоволі заздриш мешканцям цієї землі, котрі, як тобі здається, ніколи не страждають від метушні і не вмирають від стресів.

700 років тому прийшли в ці гори такі ж мандрівні втікачі, як і ми. Тільки не від благ цивілізації, а від бандитів, загарбників, збирачів податків. Побачили високі гори і дякували богам, що нарешті будуть в безпеці. Та чи мали вони той омріяний спокій, якщо назвали своє село Колочавою, а ріку — Тереблею?

Втікали сюди в постолах, які в болотистому ґрунті чавкали. Казали, що зупинилися там, коло чаву. Може, відтоді й пішло — Колочава. А ріка стала Тереблею після того, як потеребила під час першої за людської пам’яті повені все на своєму шляху. Потім, коли трохи обжилися, почали будувати водяні млини. Стояли ті млини до середини XX століття. Мололи в них борошно і вибивали в ступах тканину. Звідусіль йшли сюди люди зі своїми згортками рядна. Казали, що йдуть виколочувати, колотити, до колотнечі. Знову виходить — в Колочаву. Тільки ця версія вже більше пасує до ритму життя села — колоченого-переколоченого.

Давно-давно

Станіслав Аржевітін, який виріс у Колочаві на Закарпатті, а тепер мешкає у Києві, шукав матеріали з життя свого села в архівах. Найстаріший документ, на який поки що натрапив, датований XVII століттям і йдеться у ньому про крадіжку. Покарання тоді були важкими. Бандур, збирач податків, міг повісити, посадити у в’язницю. Мав право навіть катувати, одягнувши в залізну сорочку, або запрягти у ярмо, з яким винуватець мусив обходити село і голосно кричати про свій злочин. Великих злочинців клали «на пня». Та жорстоких покарань не всі боялися, бо опришкували в часи панщини і після скасування кріпацтва. Сподівана воля не всіх вивела зі злиднів, і за кілька десятиліть почалася масова еміграція. На заробітки їхало вдвічі більше людей, ніж народжувалося.

 Анна Штаєр, донька Миколи Шугая

А ті, котрі лишалися, йшли на лісорозробки до Галичини і Семигороду. Сплавляли ліс Тереблею до Тиси, щоб у червні повернутися з грошима. Косили сіно на полонинах і йшли з косами на долини працювати за десять снопів. Приїздили з мішками пшениці, кукурудзи і до нового врожаю ніхто не голодував.

Та одного дня все змінилося. Пішли не з топорами і косами, а з гвинтівками за плечима. Коли чоловіків вбивали на фронті, жінки з дітьми доїдали вдома останнє зерно. В Колочаві ще можуть заспівати старі коломийки з прокльонами на адресу Франца-Йосифа або розповісти про те, як колись ворожки збирали портрети цісаря, щоб проткнути його голову шпильками. Греко-католицькі ксьондзи закликали молитися за угорського короля, православні — за російського царя. А місцева влада не боялася ні короля, ні царя, ні Бога: обкрадали пайки, призначені для родин фронтовиків, і навіть ділили землі.

Бунт і розплата

Чоловіки повернулися знесиленими і завошивленими. Але вони ще жили спільним духом фронту. Побачивши порожні комори і наслухавшись нарікань жінок, 7 жовтня 1918 р. восьмеро з них взяли до рук рушниці — пішли громити маєтки кривдників. Погромників можна було перелічити на пальцях, але вони залякали всіх мешканців. Заборонили людям виходити на вулиці, розгромили маєтки нотаря, лихварів і крамарів (самі вони завчасно втекли). Жінки допомагали: нищили одяг, а з панських подушок і перин витрясли стільки пір’я, що вся Колочава була білою. Потім почали ділитися. І хоч майна було більше, ніж вони заробили за все своє життя, трапилось те, що зазвичай трапляється з бунтівниками: двоє чоловіків щось не поділили між собою. Пролунали два постріли. Двох вбивць кинули в одну труну.

Не встигли й отямитись, як в село прийшла рота гонведів, вартових державного порядку, під командуванням сина старости Вольфа. Розправа була кривавою. Радянський письменник Іван Долгош описав її так: «Одному бунтівнику повісили на шию вкрадені чоботи, в які націдили кров з жил спільників, і розіп’яли на дверях корчми. Першого дня розіп’ятий посивів, другого — спустив дух, а третього став, як хрест. За радянських часів цей «триденний бунт» називали революцією в Колочаві, наслідком зростання комуністичної свідомості народних мас.

Насправді ідеологічні дискусії початку ХХ ст. точилися в іншій площині. Почалося протистояння між старорусинами («духновичівцями») і народовцями («просвітянами»).

Село і чехи

Перша світова закінчилася, Австро-Угорщина розпалася, народи Європи творили свої держави і... разом з колишньою імперією шматувалася Колочава. Бо такому крихітному в європейському масштабі селу доля приготувала стати прикордонною смугою аж трьох держав — Польщі, Румунії і Чехословаччини.

З того, з чого тепер сміються в Колочаві — вівці паслися в Польщі, хата була в Румунії, а прати ходили в Чехословаччину, — тоді можна було посивіти. Румуни залишили про себе найгірші спогади. Грабували по-чорному, брутально гнали до війська. Коли із заходу чеські частини витісняли румунів з Колочави, в селі дивилися на зміну мундирів з надією.

Чехи нічого не забирали, але дати «землю і робочі місця» вони відразу не могли. Перед господарською кризою 30-х рр. колочавці виявилися безсилими. Звісно, масштаби голоду були не такими, як у степовій Україні, але достатніми для того, щоб 1933 року колочавці написали листа зі скаргами і вимогами до самого президента Томаша Масарика.

Масарик знав про Колочаву не тільки з листування. Греко-католицький парох Стефан Кіраль в міжвоєнні часи своїми аферами увійшов в історію краю. Він випустив векселі, скупив на них землю, а тоді оголосив себе банкрутом. Справа дійшла аж до президента.

У XIX ст. Колочава стала одним із центрів єврейського життя на Верховині. До мадярської окупації кожен сьомий у селі був іудейської віри. Не в останню чер