Колочавський краєвид

Село Колочава — це Міжгірський район на Закарпатті.

І хоч територія українська, тут можна зустріти переважно закордонних туристів, найбільше — чеських. Що їх сюди вабить? Пейзажі, екзотичний для європейця-урбаніста побут, п’ять доволі цікавих музеїв, барвиста історія села? Усе разом. А найбільше, мабуть, те, що це край легендарного романтичного розбійника Шугая. От і ми вибрались побачити одне з найбільших та найцікавіших закарпатських сіл.

Дістатись у Колочаву можна двома шляхами — з боку Хуста й Тячева, себто з півдня, та з Міжгір’я (з північного заходу). Ми обрали другий варіант. З райцентру їдемо у село Синевир. Тут на роздоріжжі вказівник повідомляє, що шлях до знаменитого однойменного озера — наліво, а до Колочави — направо. Наступне село — Негровець, а за ним і Колочава.

Долина, в якій розкинулося село, напрочуд мальовнича. Із заходу суворою стрімкою стіною її окреслює правий берег річки Теребля. А з протилежного боку — наче якийсь велетень грався — то тут, то там накидані невеликі пагорби. До виднокола вони поступово виростають до зросту справжніх гір, а над усіма ними височить Стримба (1719 метрів).

Їдемо до центру села, а справа разом з нами поспішає Теребля. Назустріч їй зліва вибігає маленька річечка Колочавка. З’єднавшись, вони круто повертають і вже одним потоком мчать на південний захід, до греблі водосховища. Гори враз розступаються, розходяться, мов завіса у гігантському театрі... Недарма сюди приїжджали малювати відомі закарпатські художники Андрій Коцка й Антон Кашшай.

Ранок. Після нічного дощу ще свіжо, та промені сонця уже гріють зелене руно гір, витягуючи пучки білого прядива — гори парують. Хмарки здіймаються з гір уверх, а по пагорбах довго перекочуються та неохоче рушають до неба.

 

Село вже давно прокинулось. Ось бабуся центральною вулицею Шевченка жене худобу звичайної тут сіро-коричневої масті. Черідку раз по раз обганяють колочавці на велосипедах і скутерах. Властиво, не так колочавці, як колочав’янки — влітку, коли чоловіки заробляють на хліб насущний у Росії чи Чехії, в селі переважає жіноцтво. Дорогою всі, не спиняючись, радо вітаються і перекидаються кількома словами колоритною місцевою говіркою. Познайомимось із колочавцями ближче...

Ранкові зустрічі

На лавці перед хатою сидить чоловік і палить, певне, першу вранішню цигарку. Біла лавка незвичайна: з металевих прутів понакручувано такого мережива! Знайомимося. Виявляється, Василь Худинець і є автором лавки, на якій сидить. Сьогодні вранці він нікуди не поспішає: нині у сина закінчується відпустка, і той знову на рік від’їжджає у Чехію — шоферувати. Звичайно, краще, якби син був поруч.

Колись у Колочаві спорудили філію авіазаводу імені Антонова. Працювало там понад шістсот осіб. І пан Василь працював — ковалем, зварювальником. Люди дотепер не знають, що вони виготовляли на заводі. Дехто стверджує, що частини до крилатих ракет. У 1990-х підприємство стало філією Хмельницького комбайнового заводу, а потім фактично перестало працювати. Тому доводиться прощатися з синами, батьками, братами — і проводжати їх на роботу в далекий світ. До цього колочавці звикли, бо чоловіки тут ходили на сезонні роботи здавна — як лісоруби, як косарі, а ще сплавляли Тереблею ліс. Виглядає, що пік заробітчанства нині минув. Але ще дуже багато дітей мають «віртуального» тата або й маму.

...На високому березі над Тереблею припаркувалися чеські байкери. Туристів із Чехії тут зустрічаєш усюди. Переважно це мандрівники з наплічниками. Але, наприклад, літні люди приїздять комфортабельними автобусами.

...Біля присілка Мерешор є буркут (так тут називають мінеральне джерело). Чоловіки з пластиковими бутлями прямують до нього. Один по одному ідуть понад каламутною Тереблею підвісним містком. (Кажуть, один із місцевих підприємців взявся за випуск води «Колочава», хоча бачити її на полицях магазинів не доводилося).

На другому березі, навпроти джерела, — новозведений монастир на честь ікони Божої Матері «Нечаянна радість». Це обитель Української Православної Церкви (Московського патріархату). Дерев’яний монастирський храм у будень зачинений, навколо глибока сонна тиша... Всього у Колочаві шість діючих храмів, з них два — греко-католицькі, решта — православні. Поруч із храмом Різдва Івана Предтечі майже сорок років тому встановлений пам’ятник просвітителю Олександру Духновичу (1803–1865). Найвідоміша колочавська церква — храм Зіслання Святого Духа з 1795 року — вже давно «на пенсії» і є музеєм.

...Щоб не нудьгувати в хаті, сіла на лавочку біля воріт Марія Кривляк — і пряде. Мило глянути, як швидко і вправно творять нову нитку звичні до цієї роботи пальці. Аякже, їй уже 77, а пряде з дитинства. «Будуть шкарпетки внукам, — каже бабця. — Овець уже не тримаємо, вовна куплена». Її хата у самісінькому центрі села, тож не один турист здивовано спиниться, побачивши живу картину з минулого.

Марія Кривляк пряде з дитинства

А у Юрія Макара, що живе неподалік, зовсім інші клопоти: треба вранці нагодувати усе пташине царство, що є на обійсті — понад триста породистих голубів і більше двохсот папуг. Це захоплення його батька Василя Йосиповича, лісника та виконроба сільського музею-скансена. Тепер Василь Макар задумав розширити свій, як він каже, «птахопарк», отож саме поїхав у Чехію, щоби придбати пав, фазанів, декілька видів великих папуг. Згодом хоче облаштувати озеро з водоплавними птахами. Але й зараз колекція барвистих екзотичних птахів вражає — особливо, коли згадаєш, що знаходишся високо в горах.

Усі тутешні мешканці чимось схожі. Працьовиті, впевнені в собі, незалежні. Самі про себе дбають, не покладаючись на державу (бо стільки тут тих держав було!). Зовні дещо замкнуті, суворі, але насправді щирі, лагідні й гостинні. І назагал чесні й порядні. Тому їм не надто подобається, що найвідомішим колочавцем вважають Миколу Шугая.

Про Шугая

І справді: як лише йдеться про Колочаву, то всі зразу — про Шугая. Точніше — Сюгая (саме так тут вимовляють це прізвище), дезертира, розбійника, вбивцю. От ганьба! Якби колочавці самі обирали, хто найславніший у їхньому селі, хто достойний його скрізь прославити — ніколи б не вибрали Николу Сюгая! Вибрали б, може, дяка Івана Лугоша, який у 1747 році майстерно переписав цінну книгу «Перло дорогоцінноє со Євангелієм» (її можна побачити у Закарпатському краєзнавчому музеї). Або священика Петра Колочавського, що у 1737 році написав тут збірник з 23 молитов місцевим діалектом. Чи вчителя Івана Івашка, що працював у селі з 1897 по 1918 рік. Чи, може, одинадцять колочавських січовиків, які у 1939 році боролися за Карпатську Україну. Зрештою, тут було немало видатних, цікавих особистостей, вартих слави. Але дісталася вона Сюгаєві.

Бо сталось так, що Колочаву облюбував празький політичний діяч, письменник і журналіст Іван Ольбрахт. Він був ще й завзятий турист. Тож одного разу зійшов зі Стримби в Колочаву, і село йому так сподобалось, що приїжджав сюди шість років поспіль. Тут він якось почув оповідку про Сюгая. (Хоч Николу вбили у 1921-му, історії про нього переповідали ще довго). Ольбрахт зацікавився, попросив розповісти ще.

Познайомився з очевидцями подій, із вдовою Сюгая Ержією, донечкою Анною. І засів за роман. Потроху сільський бандит в Ольбрахта перетворювався на романтичного героя, закарпатського Робіна Гуда, зрештою — народного месника, вільнолюбного нащадка Довбуша.

Роман-балада «Микола Шугай, розбійник» (вийшов у Празі в 1933 році) читачам сподобався, а авторові приніс славу. Тепер це вже класика. Книжку вивчають у школі, тому про Шугая знає кожен чех. У 1947 році роман було вперше екранізовано, а у сімдесятих драматург Мілан Угде перетворив його у суперпопулярний музичний фільм «Балада для бандита». Відтоді роман перекладався багатьма мовами, зокрема й українською. Так слава про Шугая й Колочаву сягнула далеко-далеко. А тепер відлунює фестивалями і численними екскурсіями чеських мандрівників.

Чехи їдуть побачити оспіваний класиком край. У Колочаві обов’язково спиняються біля пам’ятника Івану Ольбрахту, відвідують музей письменника. Піднімаються на крутий пагорб, щоб побачити хрести на могилах Сюгая і його дружини Ержіки. Ідуть до Святодухівської церкви — біля неї могили жандармів, яких, обороняючись, застрілив Никола. У мандрівників — свій образ благородного розбійника; у мешканців села — свій, без жодної романтики. Але це зовсім не заважає колочавцям гостинно прийматичеських мандрівників та потроху розгортати «зелений» туризм. Тим більше, що за чехами потяглися словаки, поляки, австрійці, швейцарці, німці, голландці — і всім їм подобається у Колочаві.

Фестиваль

А ще тут є свій фестиваль. Усе почалось у 1997 році — саме минало сто літ від дня народження Сюгая та 115 років — Івана Ольбрахта. Того літа туристи розпитували: «А що у вас буде? Як плануєте відзначати ювілей?» Власне, ніхто нічого не планував — аж було соромно зізнаватися. Тому завідувачка музею Ольбрахта вчителька Наталія Тумарець чимскоріш взялась за справу. І зорганізувала локальний фольклорний фестиваль «Романтична зустріч у краю розбійника Шугая». (Згодом районні чиновники дали йому безлику назву «Колочавське відлуння Тереблянської долини»).

Фестиваль вдався. Колочавську ентузіастку підтримав Туристичний клуб подорожей і романтики «Кудрна» з чеського міста Брно. Приїхали чеські журналісти, закордонні гості. Серед них і народний артист Чехії Мирослав Донутіл — це він створив образ Шугая у мюзиклі «Балада про бандита». На фестивалі транслювали екранізації Ольбрахтового роману. До речі, Колочава не раз була і тепер буває знімальним майданчиком. Вперше тут застрекотіла кінокамера у 1934-му: за сценарієм Ольбрахта його друг режисер Владислав Ванчура робив фільм «Марійка-невірниця», де знімалися й місцеві мешканці. Стрічка у Празі мала неабиякий успіх.

                                         

Хлопці з фольклорного колективу села Річка на фестивалі виступають у гунях — їх у цьому селі роблять найкраще!

Тепер фестиваль відбувається щороку на початку серпня та виглядає як концерт. Поміж місцевими самодіяльними фольклорними колективами виходять на сцену і чеські. Ввечері романтики-мандрівники з турфірми «Кудрна» пригощають усіх чеськими стравами і, звичайно, пивом у кафе «Четніцка станіца» («Жандармська управа»). Колись це справді був осідок місцевої влади, сьогодні тут міститься кафе в етностилі з кількома кімнатками для туристів, цікаве гарною колекцією старовини. Про жандармів нагадує лише велике — на всю стіну — групове фото. Тут також можна отримати необхідну туристичну інформацію. Але, звичайно, щоб більше дізнатися про Колочаву, треба йти в музеї.

Музеї

За радянських часів у селі було лише два музеї. У школі — письменника-комуніста Івана Ольбрахта, у церкві — атеїзму. Музей Ольбрахта сьогодні має цілком оновлену експозицію, позбавлену ідеологічних акцентів. Вона розповідає про письменника та демонструє матеріальну культуру села (народний одяг, речі побуту тощо). Музей міститься у школі (ЗОШ №1), це центр села. Перед школою — пам’ятник Ольбрахту. Екскурсії проводить Наталія Тумарець. Її розповідь та музейна експозиція розкривають Ольбрахта як цікаву, багатогранну особистість. Вражений убогістю, голодом у селі, він добився у Празі гуманітарної допомоги для Колочави. Систематично виступав у тогочасній чехословацькій пресі з репортажами про вбогість, забитість, відсталість у закарпатських селах. Колочаву називав «селом ХІ століття», Закарпаття — «землею без імені». Бо коли питав простих людей, до якої вони належать нації, так і не допитався.

(Зрештою, й сьогодні у відповідь на подібне питання ви можете почути: «ми верховинці» — не через відсталість та забитість, а як підкреслення осібності та самобутності тутешніх горян).

Зі школи прямуємо до Святодухівської церкви на присілку Горб — краєзнавчого храму-музею. Екскурсії тут провадить голова історико-культурного центру «Колочава» Василь Глеба. Сказати, що ця споруда гарна — нічого не сказати. Це розкішний взірець дерев’яної архітектури Закарпаття XVIII століття. Струнка, тризрубна, триверха, покрита ґонтом, зруби притвору і нефа оточені опасанням на точених стовпчиках. Однак храм потрібно негайно реставрувати, тому центр «Колочава» шукає жертводавців.

На фото зправа Святодухівська церква — окраса Колочави фото: Ірина ПУСТИННІКОВА

Заходимо всередину, в теплу півтемряву. Тут вже немає автентичного іконостаса — його фрагменти знаходяться у Шелестівській церкві, що в ужгородському скансені.

Зате формується музейна експозиція: розкладені давні книги, документи (чи їх копії). Вони розповідають про історію Колочави — унікального гірського села, яке багато разів опинялося в епіцентрі історичних подій, навіть було розділене кордонами на три частини («...вівці паслися в Польщі, хата була в Румунії, а прати ходили в Чехословаччину»).

 

 

Богослужіння відбуваються у новій Святодухівській церкві, поруч із пам’яткою архітектури

Власне тут, у храмі-музеї, у вересні має відбутись презентація другого тому (всього заплановано десять) історії села. Його автор — виходець із Колочави, економіст Станіслав Аржевітін. Перший том досліджень «Колочава. Шугаї» він присвятив Николі Сюгаєві, його роду, родині. Другий буде висвітлювати духовну складову сільського життя впродовж століть і має назву «Колочава. Релігія». До речі, якраз Аржевітін ініціював та фінансував створення музейного комплексу «Стара школа» та музею народної архітектури й побуту просто неба «Старе село». Окрім того, знімав аматорські фільми з історії Колочави, зорганізував на полонині над селом «школу вівчарства» для туристів.

Музей «Стара школа» має дві окремі експозиції — «Чеська школа» та «Радянська школа». У «чеській», окрім офіціозного бюсту й портрета першого чехословацького президента Томаша Масарика, зворушливе шкільне приладдя у стилі ретро. На одній стіні — природознавча таблиця з меланхолійними бегемотами на березі ріки, мапа тодішньої Чехословаччини, на іншій — таблиці з картинами життя закарпатського села: збирання яблук, випасання овець на полонині, зимовий краєвид. На вчительському столі — шкільний дзвоник і журнал — «клясова книга» за 1938–39 рік. За стіною класу — кімнатка вчителя (теж цікавий відбиток епохи). «Радянська школа» із яскравими документами доби не менш цікава, тим більше, що багатьом вона пригадає шкільне дитинство. «Радянський» клас спочатку слугував шкільним кабінетом першої державної сільської школи, яку відкрили за Австро-Угорщини. До того існувала школа при церкві Зішестя Святого Духа, з дітьми займався дяк-учитель. Ця церковно-приходська школа теж відтворена, але вже на території скансена «Старе село».

                                           

У чеській школі знову лунає дитячий сміх — сусідські діти вбігли за туристами і граються

Музей народної архітектури і побуту «Старе село» розташований у мальовничому місці під горою, на березі Колочавки. Скансен має вже кілька садиб, інші зводяться, звозяться, встановлюються; будуються дві лінії вузькоколійки та амфітеатр. На День Незалежності відкрили кузню. А ще тут будуть мочила, водяний млин, церква.

                                           

Заходиш у музейні хати — й радієш, що на музейні вони не схожі: все справжнє, все живе, хоч і давнє. Здається, з цієї колиски мати щойно взяла на руки дитину, на цій печі недавно варилися страви, а у в’язниці (є й таке у підвалі жандармерії!) сидів на сіні якийсь бідолаха.

 

***

Парадокс: сьогодні туристичні маршрути довкола Колочави розробляють і

позначають чехи та поляки. А українським туристам це село практично невідоме, хоча від Міжгір'я до нього лише 22 кілометри.

 

А.Кирпа, вільне інтернет видання