Шафрановий тур у Колочаву 2021!
2-х денний тур вихідного дня за спеціальною ціною - 1275 гривень від "Ажіо-Тур" (ціна тільки до 08.03.2021 р.)
Записей не найдено.
2-х денний тур вихідного дня за спеціальною ціною - 1275 гривень від "Ажіо-Тур" (ціна тільки до 08.03.2021 р.)
Бажаєш приємно здивувати кохану людину подарунком до 8 Березня? Тоді тобі до нас! Придбай "Шафрановий тур вихідного дня" і презентуй "Подарунковий сертифікат" до свята коханій людині!
Закарпаття в мініатюрі
Село Колочава намагається подолати хронічне заробітчанство за допомогою туризму
Одне з
найбільших сіл Закарпаття – Колочаву – колись заснували чехи, втікачі від
кріпацтва. Тепер про його історією чеські діти дізнаються ще в школі завдяки
письменнику Іванові Ольбрахту. Він не тільки жив у Колочаві, а й майстерно
зобразив природу Закарпаття у своєму головному романі «Микола Шугай –
розбійник». Згодом у Чехії на основі цього твору були зняті кінострічки та
мюзикли, поставлені вистави, написані пісні.
А в Україні про Колочаву тільки-но починають довідуватись. Хоч останніми роками
тут один за одним відкриваються музеї, з’являються туристичні маршрути. В
травні 2011-го після відкриття єдиного в нашій державі пам’ятника
заробітчанам село прозвучало в багатьох ЗМІ. Як кажуть місцеві,
заробітчанство стало настільки звичною справою, що коли раптом здоровий чоловік
навесні залишається вдома з сім’єю, а не їде в пошуках грошей, то на нього
починають зиркати скоса.
БО РОБОТИ НЕМАЄ
Справжні колочавські заробітчани здебільшого сильно відрізняються від гарної,
хоч і нещасної сім’ї, увічненої в пам’ятнику. До місцевої корчми заходять троє
чоловіків у потертому одязі. Замовляють горілку й томатний сік. П’ють просто
біля прилавка. Після третьої помічають у залі немісцеву людину.
– А ви, пані, звідки будете? – підсідає до мене наймолодший із дядьків. На
вигляд має до 30 років, але зморщене обличчя, надломлені зуби й побиті брудні
руки говорять про нелегке життя й виснажливу фізичну працю. Звуть Вадіком.
Одружений, має трирічного сина.
– Що ті музеї, як у нас роботи немає. Я навіть тижня вдома не був і завтра
знову їду в Санкт-Петербург на три місяці, – жаліється він. – Та в нас усі на
заробітках. Он хлопці (вказує на товаришів) теж їздять: один до Москви, другий
до Праги. І так останні 10 років. Я раніше працював на підприємстві, що заготовляло
ліс, але там щось помінялось, тепер отак-от…
Колочавець, підігрітий горілкою, забороняє себе сфотографувати, зате
намагається розказати про всі проблеми, які турбують місцеве населення.
– Попривозили мости понтонні, поставили їх по дорозі до музеїв, а людям – ні,
самі будуйте. Баню спорудили – молодці, але ж дорого! Можу вам сім’ї показати,
де дітей повно, а батьки п’ють. Чого п’ють? Бо роботи нема, – після паузи
додає. – Ще народ ялинки краде. Я теж піду вкраду, треба ж дитині свято
влаштувати. А нащо мені купляти за сотні гривень ялинку, як я в лісі живу?!
ПОПИТ НА ЕКСКУРСОВОДІВ
Після чергових 50 грамів чоловіки йдуть. Прибравши посуд, до мене підсідає син
господаря корчми Олесь.
– Я пригадую Колочаву в 1990-х. Це було таке саме село, як і будь-яке інше.
Потім почало розвиватись потроху, а останні п’ять років узагалі спостерігається
туристичний бум, – розповідає він. – Раніше така професія, як екскурсовод, у
Колочаві була екзотична. Тепер це нормально. Усі молоді люди хочуть бути
екскурсоводами. Хоча, на мій погляд, масового туризму тут не буде. Бо наш
єдиний мінус – це віддаленість від потяга. Масовий турист сюди не добереться,
тож Колочава має розвивати свій туризм – зелений, романтичний.
Батько Олеся після звільнення із заводу, що за радянських часів працював на
авіаційну промисловість, був таксистом, потім відкрив кілька торгових точок і
«мотався» між ними, а тоді вже викупив приміщення, де за чехів була жандармська
управа, разом із дружиною відбудували його, відкрили корчму. Пізніше нагорі
зробили ще й готель.
– Підприємств у нас ніяких немає. Більшість людей на заробітках. Вони люблять
нарікати на своє життя, але ж мають непогані гроші, – каже Олесь. – Мій брат
двоюрідний кролів розводить, його батько має пасіку, продає мед, ще й столярує
потроху. За бажання можна вижити й тут.
Сам Олесь 10 років прожив у Києві. Вчився в академії мистецтв на художника
театру. Згодом працював дизайнером інтер’єру, але врешті повернувся додому, в
Колочаву.
– Там добре жити, але перспективи дуже віддалені. У столиці більше матеріальних
і головне емоційних затрат. Отож вирішив продовжувати справу батьків. Малювати
можна й тут – краєвидів для натхнення вистачає.
Активне будівництво
Пейзажі в Колочаві й справді захопливі. Навкруги лиш
гори й ліс. Поки небо в хмарах, вони вкриті трохи містичним
блакитним серпанком, але коли визирає сонце й освічує кожну вершину та кожну
ялинку на схилах, то здається, що повітря стає таким прозорим і дзвінким, як гірська
вода.
Обіч дороги, що веде до Музею Івана Ольбрахта, майже кожну другу хату
споруджують заново. Біля одного зі старих дерев’яних будинків дівчина полоще
білизну в струмку, що тече просто вздовж головної вулиці. Питаюсь у неї, чи то
всі так у Колочаві перуть.
– Та ні, – відповідає, – ті, хто машинки мають, то вдома перуть, а хто ні, то
отак. Холодно. Он руки мерзнуть (простягає червоні від крижаної води руки). А
що ж робити?!
Роздумам про контрастність побаченого кладе край зупинка біля школи. У зведеній
за радянським стандартом будівлі уроки фізкультури відбуваються просто в холі.
Тут-таки на першому поверсі в невеликому класі діє Музей Івана Ольбрахта. У
ньому зібрані старі документи й фотографії самого письменника, а також
головного героя його роману – місцевого опришка Шугая. Олесь розказує історію
життя робінгуда, який грабував заможних євреїв і якого дивом не брали кулі, але
вбили врешті власні товариші. Часом Олесю доводиться шукати українські
відповідники чеських слів – настільки часто він проводить екскурсії чеською
мовою.
По інший бік від центру села розміщений найбільший музей Колочави – скансен
«Старе село». Колоритний дядько-екскурсовод Василь Михайлович водить нас по
коліна в снігу від однієї садиби до іншої. Тут і хати звичайних колочавців, і
лазня, і єврейська корчма зі справжньою борговою книгою, і жандармерія. А ще
він показує музей вузькоколійки – раритетний паротяг та 10 вагончиків, у
кожному з яких своя експозиція.
– Унікальність нашого музею в тому, що тут зібрані місцеві хати і предмети
побуту, – розповідає Василь Михайлович. – А ще ми тут зберігаємо колочавські
традиції. Знаєте, як у нас пияків карали? Надягали на
шию ярмо і гнали через усе село.
Наприкінці екскурсії, яка тривала понад дві години, Василь Михайлович
похвалився, що лише від квітня в їхньому музеї вже побувало близько 15 тис.
туристів.
Його слова підтверджує Марія Шетеля, директор місцевої турфірми. З нею ми
зустрічаємось у другому й останньому колочавському готелі. У невеликій
двоповерховій садибі геть запилено: пришвидшеним темпом будівельники доробляють
іще одну кімнату.
Колочавцям треба вчитися жити з туризму. Місцеві жителі повинні самі створювати
всі умови, аби приїжджим було приємно відпочивати, – каже пані Марія. – Тоді,
думаю, про заробітчанство колочавців нагадуватиме тільки пам’ятник.
ВАРТО ПОБАЧИТИ
Музей архітектури і побуту «Старе село» ознайомить із 300-річною історією
побуту місцевих жителів.
«Колочавська вузькоколійка». Раритетний паротяг та ешелон із 10
вагонами, кожен із яких відтворює процес транспортування за різної влади, яка
панувала в цьому регіоні.
Церква Святого Духа. Двозрубна, тридільна, зведена 1795 року.
«Чеська школа». Музей складається із двох приміщень: класу та кімнати
для відпочинку вчителя.
«Школа вівчаря». Тут гості зможуть відпочивати й навчатися вівчарської
справи.
Газета "Тиждень", 25 січня 2012 Автор:Марічка Паплаускайте.